Віддав життя за Україну

Слободяник

Здається, вся Миронівка вийшла на ву­лиці міста, аби про­вести в останню путь свого земляка Вадима Павловича Слободяника.

Дивлячись на жалобну процесію, що поволі рухала­ся містом у супроводі тра­урних мелодій духового оркестру, на молодих солдат у почесній варті, на зажуре­них родичів та на вбиту все­ленським горем матір, у якої відібрали найдорожче, люди не стримували сліз. Більшість з них ніколи не бачили Вадима раніше, не знали навіть, що жив у Миронівці такий хлопець, а сьогодні плакали за ним. Бо в ті хвилини нікому не можна було залишатися байдужим. Це горе всіх нас.

Тому до організації похо­вання і поминального обіду долучилися всі найбільші підприємства району і не ті­льки. А на траурному мі­тингу біля свіжої могили виступили міський голова В.М. Савенко, голова район­ної ради О.Ю. Даниленко, за­ступник військового коміса­ра В.М. Фесенко, командир розвідроти, в якій служив Вадим.

Він, той старший лейте­нант, імені якого не вдалося з’ясувати, отримав поранення під час бою. Однак приїхав із шпиталю, щоб попрощати­ся зі своїм бойовим побра­тимом. У виступах промовців теплі слова про Вадима — добрий, хороший, чесний та справедливий. Веселий і одночасно спокійний, на нього можна було покластися в будь-якій справі.

З дитинства ввічливий, а коли став дорослішати, в ри­сах характеру з’явилася від­повідальність. Вона особливо викристалізувалась в останні дні його життя, ставши визна­чальною, диктуючи кожен вчинок.

До трагедії залишалося менше місяця. їх розвідроту переводять на блок-пост, щоб не допустити ворога через кордон. Саме тоді колективи міськради та КП «Миронівка-водоканал» перераховують свої одноденні заробітки для бійців АТО. А напередодні Вадим телефонує додому і розповідає, що його війсь­кова форма (він в АТО з березня) вже зносилася. І мама, Людмила Михайлівна, передає прохання сина ак­тивістам «Самопомочі». Через два дні Вадим отримує фор­му і в телефонній розмові просить, маму подякувати.

А далі події розгортаю­ться так, ніби саме провидін­ня хоче попередити загибель Вадима. Та він робить все наперекір. Через пару днів йому дають двотижневу від­пустку. Відмовляється. А ма­мі телефонує, сподіваючись на розуміння: «Я не хочу, щоб вбивали молодих необ­стріляних хлопців. Ми скоро виженемо цих гадів. Ще мі­сяць і я повернуся».

Посилає додому гроші, просить, щоб мама купила телевізор та DVD. Людмила Михайлівна виконала прохан­ня сина і чекала його далі. Вірила, що так і буде, як пообіцяв, — всього місяць.

29 липня у нього був ви­хідний. Провидіння знову за­хищає воїна. Та не скористав­ся цим. Сказав командиру, що заступить в наряд на блок-посту замість молодого бійця. А той хай відпочине. О 8-й ранку телефонує мамі: «Поснідав чаєм та бутербро­дами з ковбасою і джемом. Все_ добре».

Йому залишалося жити менше 6 годин. Близько 14-ї почався артобстріл з боку Росії. Горіло все, навіть БТР поруч.

Впродовж двох днів до того місця не можна було доступитися.

А мама все чекала дзвін­ка…

Цинкова домовина по­крита дер­жавним пра­пором Ук­раїни, за яку Вадим Слободяник від­дав своє мо­лоде життя.

Менш як за місяць йому виповнилося б 36! И разу не схибив, не схитрував, не ховався за спини товаришів. Він був чесним до останнього свого подиху. Під мелодію Держав­ного Гімну України та авто­матні залпи Миронівка про­щається з героєм. Вічна йо­му пам’ять…

Эта запись защищена паролем. Введите пароль, чтобы посмотреть комментарии.