До 85-річчя з дня заснування Київської області

tytulka

herb_crКИЇВСЬКА область, як адміністративно-територіальна одини­ця в складі України, утворилася 27 лютого 1932 року. Вона роз­ташована на півночі України, у басейні середньої течії Дні­пра. Більша частина області розташована на Правобережжі (18 районів), 6 районів – на Лівобережжі.

Північна межа Ки­ївської області збігає­ться з Державним кордоном України, че­рез який забезпечує­ться її зв”язок з Го­мельською областю Білорусі. З північного сходу Київщина межує з Чернігівською, зі сходу – з Чернігів­ською і Полтавською областями, на півде­нному сході та на півдні сусідня область – Черкаська, на пів­денному заході – Він­ницька, на заході та північному заході Житомирська. Площа Київщини 28,9 тисячі квадратних кіломет­рів, що становить 4,8 відсотка загальної площі України.

Центром області є столиця України міс­то Київ, що й зумов­лює зручне геогра­фічне положення Ки­ївщини з її рівнинним рельєфом і сприятливими агрокліматичними умовами. Ки­ївська область поділяється на 24 райони та 11 міст обласного підпорядкування.

Київщина, як адмі­ністративно-територі­альна одиниця, фор­мувалася довгий іс­торичний час. В пе­ріод феодальної розд­рібненості заверши­лися диференційні процеси, внаслідок яких замість єдиної держави утворилося кілька князівств, а Київ із столиці Русі перетворюється в центр (стольне місто) одного з них. Терито­рія київської землі сформувалася в осно­вному в другій по­ловині XI століття. Вона розташовувалася на обох берегах Дні­пра, а її північна ча­стина виходила не ті­льки далеко за межі сучасної Київщини, а й України, і місти­лась на вододілі рі­чок Прип’яті, Берези­ни та Німана.

У часи навали монголо-татарських орд київська земля, хоч і зазнала руйнувань, але не втратила свого зна­чення. Київщина зали­шилася князівством, а Київ – столицею Пів­денної Русі.

Після монголо-татарського нашестя київсь­ка земля ввійшла спо­чатку до складу вели­кого князівства Литов­ського, а згодом – Речі

Посполитої. За часів польського панування територія сучасної Ки­ївщини знаходилася переважно у межах Київського воєводства, котре, як і Брацлавське воєводство, було визнане складовою ча­стиною Речі Посполи­тої.

Національно-визвольна війна 1648-1654 років не тільки докорінно змінила політичну та економічну ситуацію в країні, а й створила умови для нового територіально-адміністративного поділу. Звільнену від гніту поль­ської шляхти територію України у військово- адміністративному від­ношенні було поділено на полки. Їх налічува­лося у 1649 році – 16, а у 1650 – 20. Територія теперішньої Київщини розташовувалася в ос­новному у межах трьох полків: Київсько­го, Білоцерківського, Пе­реяславського.

До 1792 року більша частина території Ук­раїни перебувала у ме­жах двох держав – Ро­сії та Речі Посполитої. Після подій, що відбу­лися в 90-х роках XVIII століття, та по­ділу Польщі, Російська держава розширила свою територію. З 1793 року Київщина була лише намісництвом у складі генерал-губерна­торства.

1797 року утворює­ться Київська губернія. Вона містилася лише на правому березі Дні­пра і включала значні ділянки територій су­часних Київської, Він­ницької і Черкаської областей. І в такому вигляді фактично збе­реглася до 1917 року.

У роки громадянсь­кої війни, визвольних змагань українського народу в період неза­лежності в 1918-1920 роках були спроби пе­реглянути адміністра­тивно-територіальний поділ України, але за­важала воєнно-політична нестабільність.

Після утворення об­ласті у складі СРСР 27 лютого 1932 року адмі­ністративний поділ не був повною мірою ста­більним протягом три­валого часу. Так, у 1953 році Київщина об’єдну­вала 53 райони, 17 міст і 22 селища міського типу. У 1961 році до Ки­ївщини входили 31 ра­йон, 14 міст і 33 сели­ща міського типу, бо тоді від неї була відо­кремлена Черкаська об­ласть.

На початку тих же 60-х років знову почалося реформуван­ня і адміністративно-територіального уст­рою України. Уряд прагнув таким шляхом дати новий поштовх вкрай низьким темпам розвитку народного го­сподарства, особливо сільськогосподарському виробництву. Терито­рія і владні структури були поділені на про­мислові і сільськогоспо­дарські. Діяли Київсь­кий промисловий обком партії і Київський сі­льський обком партії, Київська промислова обласна рада і Київсь­ка сільська обласна рада.

Сільські райони об­ласті укрупнили до розмірів територій но- востворених виробни­чих колгоспно-радгоспних управлінь. Внас­лідок цього на Київ­щині замість 31 утворили 12 районів.

В січні 1963 року з сільських населених пунктів Кагарлицького, Обухівського, Ржищівського і Старченківського районів сформували величезний Кага­рлицький район. Ко­лишні райцентри Ржищів і Миронівка під­порядковувались Богуславській міській ра­ді. Богуславський же район у повному складі ввели до укрупненого, теж за рахунок декіль­кох районів, Таращанського району.

Така громіздка управлінська структура відразу ж показала свою неспроможність. В результі  в народно­му господарстві від­булося значне зниже­ння виробництва про­дукції. Оскільки непро­думане рішення по реорганізації адмініст­ративно-територіального поділу було здій­снене за вимогою то­дішнього Першого сек­ретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР М.С. Хрущова, його було звинувачено в суб’єктивізмі та волюнтаризмі, що послужило однією з причин зняття Хрущова з усіх посад в жовтні 1964 року.

А вже 4 січня 1965 року, відповідно Указу Президії Верховної Ради УРСР про зміни в адміністративному районуванні, почалося розукрупнення районів. В Київській області створили вже 19 районів. Кагарлицький район було розукрупнено, хоча Ржищівський так і не відновили. Але відновили Миронівський.

До відродженого Миронівського району ввійшли Владиславська, Грушівська, Ємчиська, Зеленьківська, Карапишівська, Кип’ячківська,  Козинська, Македон­ська, Малобукринська, Маслівська, Олександ- рівська, Піївська, Потіцька, Пустовітівська, Росавська, Тулинська, Ходорівська, ІІІандрівська, Юхнівська, Яхнівська сільські ради Ка­гарлицького району.

До Миронівського з Таращанського району повністю відійшла те­риторія теперішнього Богуславського.

Таким чином тери­торія Миронівського району в 1966 році займала 1714,6 кв. км. Налічувалося 130 на­селених пунктів, 41 сільрада, Миронівська селищна і Богуславська міська ради. Населення – понад 117 тис. лю­дей. До речі, в Миронівці того часу меш­кало 13,5 тис. жителів, в Богуславі — 11,6 тис., в Медвині — 7,8, Карапишах — 6,1, Зеленьках – 4,4 тисячі. По 3 ти­сячі жителів мали Потік та Іванівка.

Такий поділ районів теж проіснував недов­го. Вже у вересні 1966 року Богуславський ра­йон було відновлено в його сучасному стані. Миронівський район визначився в тих ме­жах, з якими ввійшов у XXI століття.

І адміністративна ка­рта області теж набу­ла сучасного вигляду, хоча відбувалися і зміни. Так, у 1973 році у зв”язку з будівни­цтвом Київської ГЕС і затопленням частини Київської і Чернігів­ської областей водами водойми, з”явився но­вий район – Вишгородський.

Після 1986 року територію Чорнобильсь­кого району було пе­редано до складу Іванківського, утворено новий район Згурівський, місто обласного підпорядкування При­п’ять перестало  тим­часово існувати як ад­міністративно-терито­ріальна одиниця. До категорії міст обласно­го підпорядкування було віднесено Славу­тич.

Адміністративно-те­риторіальний поділ незалежної України зберіг головні особли­вості поділу СРСР. Збе­реглися, в основному, вони і на Київщині. З останніх подій слід ви­ділити зарахування Бе­резані та Ржищева до категорії міст обласно­го підпорядкування (пі­сля 1991 року).

На сьогодні Київщи­на включає 24 адміні­стративних райони, до складу яких входять 13 міських, 26 селищних і 609 сільських рад, 11 міст обласного підпо­рядкування.

Нині до складу району входять 46 населених пунктів, діє 1 міська та 23 сільські ради. кожне село має свою цікаву багату історію, славиться своїми людьми.

Миронівка

Місто Миронівка

 Миронівка відома в Україні та за її межами як багатий край, де народжуються нові сорти пшениць, діють сучасні промислові підприємства, працюють сумлінні люди, які бережуть і примножують кращі традиції рідного краю для своїх дітей і внуків, для майбутнього.

Населений пункт утворений в 1619 р.

Місцева рада утворена в 1965 р.

Територія

Всього 4168,1 га

в т.ч.: земель державної власності             581,99 га

земель комунальної власності                             635,64 га

земель приватної власності                        2950,47 га

Площа населених пунктів 1152,29 га

в т.ч.: державна власність                           306,20 га

комунальної власності                      377,66 га

приватна власність                             468,43 га

Населення

м. Миронівка та с. Нова Олександрівка, що входить до складу міської ради

Показник Станом на 01.01.2014 Станом на 01.01.2015
Загальна чисельність постійного (зареєстрованого) населення по Миронівській міській раді

 

 

11845

 

 

11806

Діти до 3-х років 409 436
Діти дошкільного віку 440 415
Школярі 1466 1493
Особи від 18 до 35 років 2412 2356
Особи від 35 до 45 років 1632 1618
Особи від 45 до 60 років 2858 2811
Особи від 60 років і більше 2550 2598
Чоловіки 5401 5392
Жінки 6366 6335
Міське населення
(м. Миронівка)
11767 11727
Сільське населення
(с. Нова Олександрівка)
78 79

Структура земельного фонду


з/п
Територія 4168,10 ради Га
Територія, всього
у тому числі:
4168,10
1 Сільськогосподарські угіддя
в т.ч
3222,5472
1.1 Рілля (паї) 2728,3472
1.2 Перелоги
1.3 Багаторічні насадження 43,86
1.4 Сіножаті 135,0
1.5 Пасовища 315,34
2 Ліса і інші лісовкриті площі 202,24
3 Забудовані землі 524,0387
4 Ставки які знаходяться 110,10
-на території населеного пункта 97,0
-за територією населеного пункта 13,1
5 Інші землі 109,1741

Населений пункт м. Миронівка межує з с. Росава та с. Владиславка Миронівського району.

 ПІДПРИЄМСТВА,що розташовані на території ради

Підприємства сільськогосподарського виробництва

ТОВ ім. О.Г. Бузницького, нині філія ТОВ НВФ «Урожай» ім. О.Г.Бузницького. Раніше це господарство мало назву колгосп імені Жданова. З 1952 року по 1974 рік його очолював О.Г.Бузницький. Господарство досягло значних виробничих успіхів у вирощуванні цукрового буряка, виробництві зерна, молочно-м»ясному тваринництві. Колгосп був своєрідною експериментальною базою для перевірки врожайності нових сортів сільськогосподарських культур, в тому числі і миронівської селекції.

Промислові підприємства

ПАТ «Миронівське хлібоприймальне підприємство»;

          Рік заснування підприємства – 1929.  Спочатку воно називалося «Заготзерно» і призначалося для прийому та зберігання зерна в фонди Державного резерву Союзного Міністерства Заготівель. З 1959 року Миронівська реалізаційна база хлібопродуктів об»єднана з Владиславським  крупзаводом і називається Миронівська база з приймання, переробки і реалізації хлібопродуктів. В 1997 році на території підприємства створюються пекарня, млин і крупорушка. У 1998році підприємство реформовано у ВАТ «Миронівське хлібоприймальне підприємство».

Миронівський м’ясопереробний завод «Легко» – наймолодше підприємство району, яке є відокремленим підрозділом ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів», що входить до холдингу ВАТ «Миронівський хлібопродукт». Підприємство введено в дію 28 лютого 2006 року.;

          ПАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»

В 1979 році введено в дію комбікормовий завод потужністю 520 тонн комбікормів на добу. У 1980 році Миронівський комбінат хлібопродуктів стає багатогалузевим підприємством по переробці зернових і круп»яних культур, будується елеватор для їх зберігання. В 1996 році підприємство стає ВАТ. В 1998 році підприємство включає 2 комбікормових заводи, олійно-пресовий завод, 5 елеваторів, крупозавод. На сьогодні ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів « – безумовний лідер промислового потенціалу району.

ПАТ «Київ-Атлантик Україна»  Підприємство створено в 1994 році родиною Свірі. Спеціалізується на виготовленні олії та високоякісних натуральних, збалансованих, гранульованих комбікормів та білково-мінерально-вітамінних  добавок для всіх видів тварин.

ТОВ «Омега Мінералз Україна» (завод по виробництву наповнювачів для будівельних матеріалів),

АТ «Миронівська друкарня» (спеціалізується на наданні друкарських послуг),

ТОВ «Скіф» засноване в 2002 році компанією «Торговий дім «Скіф». Спеціалізується на виробництві корпусних меблів для кухонь.

В місті діє три загальноосвітні школи, в тому числі заклад нового типу – навчально-виховний комплекс «Миронівська ЗОШ І-ІІІ ступенів – ліцей». Цей заклад – наша гордість. Школа відкрита ще в 1954 році. Після реорганізації у навчально-виховний комплекс цей навчальний заклад став взірцем для всіх інших. За рейтинговою оцінкою заклад лідирує в області вже понад 15 років.

В місті працюють чотири дитячий садки, в тому числі центр розвитку дитини «Зернятко».

Маємо центральну районну лікарню. Вона функціонує в місті з 1958 року,  зараз обслуговує 35 тисяч населення Миронівщини. Стаціонарне відділення  розраховане на 195 ліжок. Лікарня багатопрофільна – маємо відділення  хірургії, терапії, неврології, акушерства і гінекології, дитяче відділення, інфекційне тощо.

Цікавою є історія відкриття Миронівського радонового родовища. У 1936 році на територію місцевого цукрового заводу бурили свердловину. Вода з»явилася на глибині 95 метрів, але мала вельми непривабливі ознаки: жовтий колір, неприємний смак і запах сірководню. Її цілющі властивості виявили випадково – робітники, які працювали на цукровому заводі та мали шкірні хвороби і захворювання суглобів , після контакту з цією водою позбувалися своїх недугів. Слава про цілющу миронівську воду поширилася округою. Цей факт зацікавив вчених, проте їхнім дослідженням завадила війна, під час якої і джерело і завод були зруйновані. Лише у 1944 році  Інститутом геології АН УРСР був проведений аналіз  води з джерела, який показав, що миронівська активна мінеральна вода належить до сильних радонових родовищ. Повторні хімічні аналізи, проведені в 1954-1955 роках, підтвердили попередні дослідження. На базі виявлених лікувальних вод рішенням виконкому Київської облради від 9 лютого 1957 року була відкрита обласна бальнеологічна лікарня. На сьогодні це всім відома обласна лікарня відновного лікування.

В Миронівці діють чотири конфесійні громади : Релігійна громада парафії  Всіх святих землі,  української Київської Єпархії Української Православної  церкви Київського Патріархату, Свято-Михайлівська  парафія Української Православної Церкви,  Посольство Божої Слави, Релігійна громада Української Православної Церкви парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці.

В Миронівці діють: районний будинок культури, Школа мистецтв та Будинок дитячої та юнацької творчості, Районна бібліотека для дорослих та Районна дитяча бібліотека, кінотеатр «Колос», на базі якого планується створити культурно-просвітницький центр для дітей і молоді, який матиме і кінозал і комп’ютерний клас, працюватимуть різні гуртки та краєзнавчий музей, Дитяча юнацька спортивна школа, самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець». За більш як сорок років з дня заснування колектив ансамблю здобув чимало нагород та накопичив величезний досвід. «Чорнобривець» – лауреат міжнародних конкурсів фольклорного мистецтва, лауреат всесоюзних та республіканських фестивалів, лауреат республіканської премії ім.М.Островського, володар численних міжнародних нагород та відзнак.

Миронівка має свій видавничий орган – районну газету «Миронівський край», яка  нагороджена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, яка заснована 20 грудня 1930 року. В  1993 році рішенням Миронівської районної ради створено телерадіостудію «Миронівка» .

Через  Миронівку проходить залізнична станція «Миронівка» . Працює  автостанція «Миронівка», що забезпечують зв»язок з багатьма населеними пунктами  району та області.

Цікава історія появи залізниці в Миронівці  в 1876 році. Зініціювало її будівництво удільне відомство , яке у 1869 році придбало в графів Браницьких цукрозавод. Прокладення залізниці  в кілька разів здешевило перевезення цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В 1896 році при станції утворилось селище. На 1895 рік у Миронівці біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. Восени 1922 року залізнична станція виділила списаний вагон для відкриття Миронівської залізничної школи № 22. Розмістилася вона в саду поблизу вокзалу.

Є в місті  і зони відпочинку : парк , два сквери.

Миронівка має ряд місць громадського харчування: 8 кафе та 5 барів.

Місто має відділення поштового зв»язку та 5 банківських  відділень.

Та найбільшою гордістю миронівчан є славетні земляки Олександр Григорович Бузницький – Герой Соціалістичної Праці, нагороджений  5 орденами Трудового Червоного Прапора, Василь Іванович Батура – Герой  Соціалістичної Праці, заслужений працівник  сільського господарства, Григорій Іванович Денисенко – доктор наук, професор, член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки і техніки України , Герой Соціалістичної  Праці, Олександр Васильович Жукотанський  – голова правління ВАТ «Миронівський ЗВКК», Заслужений працівник сільського господарства України, Петро Олександрович Сокирко –  перший директор підприємства Миронівський м»ясопереробний завод «Легко» , який нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України та багато інших.

атлантик“Київ-Атлантик Україна”

ЛегкоМиронівський м’ясопереробний завод «Легко»

БузницькийОлександр Григорович Бузницький – Герой Соціалістичної Праці


Владиславка

Село Владиславка

До складу сільської ради входить 3 населених пункти : с.Владиславка, с.Гулі, с.Вахутинці.
Село Владиславка розташоване на автомагістралях Дніпропетровськ-Київ та Миронівка – Богуслав за 3 км від райцентру та залізничної станції Миронівка. Через землі Владиславської сільської ради проходить залізнична колія Південно-Західної залізниці з вузлової станцією Миронівка. Головна водна артерія села – права притока Росави річка Мокра Бутеня, що бере свій початок з джерел у так званих Пудових ярах біля с.Юхни.
Площа населеного пункту – 306,6 га.
Населення – 1610 осіб, кількість дворів – 668
На території села Владиславка – великий могильник з 5-ти курганів та кілька поодиноких курганів.
Здавна існував хутір з тюркськомовною назвою «Самара» , який нібито був колись стійбищем торків чи берендеїв (ХII-ХІІІ ст.), а нині – це частина Владиславки, яка зберігає свою історичну назву.
На захід від села є урочища Коліївщина, Стрілиця, Прядчин Яр. В Українській історичній енциклопедії вказується, що у 1768 році тут відбувся бій гайдамацьких загонів Андрія Журби та Микити Швачки під Богуславом. Знахідки в цих місцях уламків давньої зброї, монет, інших тодішніх речей підтверджують згадані події.
Перша згадка про Владиславку , як хутір, виникла на початку XVIII ст.. і згадується вперше в документах за 1754 рік в діаріуші отця Якова і в люстраціях нового власника Богуславського староства Францішека Ржевуцького.
У 1799 році колишнє Богуславське староство, потім повіт, у кількості 43 містечка та сіл, а також понад десяток пасік і хуторів викупляє за чотири мільйони злотих колишній польський коронний гетьман, а потім генерал – лейтенант російської армії граф Франциск-Ксаверій Браницький. Активно веде господарство молода дружина графа «гетьманша» Олександра. Під посіви пшениці розорюється степ, у тому числі й поряд з колишньою Козаковою пасікою. Зростають навколишні села, в яких створюються фольварки (від німецького слова, що означає «хутір») – великі поміщицькі господарства. Найбільшим стає фольварок на місці Козакової пасіки, куди переселено кріпаків з інших сіл, зокрема з Богуслава, Киданівки, Вільхівця, Карандинців, Гулів, Вахутинців. Фольварок швидко розрісся в село, яке було названо Владиславівкою (згодом спрощене «Владиславка») в ім»я старшого сина Браницьких Владислава. До Владиславівського ключа, який мав 10523 ревізькі душі, належали навколишні фільварки і села. Тут зосередилось управління маєтком.
Л. Похилевич у «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» за 1864 г. пише: Владиславка населена недавно и названа в прославление имени Владислава Браницкого, в деревне этой устроен фильварок ; учреждено также волосное управление и волосной суд».
З 1880 року в селі почав працювати цегельний завод на глинах місцевого кар’єру .
У 1899 році побудована шосейна дорога від Миронівки до Богуслава через Владиславку.
У 1903 році в селі Владиславка введено в дію млин – петель, а у 1910 році завершено будівництво церкви.
На даний час церква «Різдва Пресвятої Богородиці» з настоятелем Харчуком Віталієм Сергійовичем є окрасою та історичною пам’яткою села, а також осередком духовного і громадського життя громади.
Усе це здійснювалось коштом підприємця Михайла Івановича Коржуйова, який назавжди залишив пам’ять про свою доброчинність у селі. Проектував храм і наглядав за завершенням його будівництва архітектор Юргенс.
Сучасна територія Владиславської сільської ради – це поєднання промислового потенціалу з високотоварним сільськогосподарським виробництвом.
На землях територіальної громади розташовані та стабільно функціонують такі підприємства: ПАТ «Миронівський завод по виготовлення круп та комбікормів на чолі з директором Жукотанським Олександром Васильовичем , цех по виготовленню круп працює з 1903 року.
На території села працюють також ТОВ «Дорожник», яке очолює протягом багатьох років Бондаренко Леонід Геннадійович, дільниця Конча – Заспівсього ДЕУ, старший виконроб якої – Попроцький Вадим Володимирович.
Аграрний сектор представлений СТОВ «Зоря» – директор Василенко Іван Іванович. У селі є футбольна команда «Зоря» якою опікується та є її президентом Василенко Іван Іванович.
У період реформування СТОВ «Зоря» збереглося та успішно розвивається, як єдиний цілісний агрокомплекс на орендований землях.
Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових та технічних культур, на науковій основі розвивається тваринницька галузь.
У селі діють загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, дитячий дошкільний заклад «Колосок», будинок культури, бібліотека, відділення поштового зв’язку та ощадного банку, амбулаторія загальної практики сімейної медицини за чолі з сімейним лікарем Дженжерею Романом Івановичем, а також фельдшерсько – акушерський пункт в селі Гулі.
На підвідомчій території діють 10 магазинів, з них: 7 продуктових магазинів та 3 промислових, майстерня по ремонту меблів представлена приватним підприємцем Стрижеусом Ігорем Олександровичем. Село газифіковане, а у 2016 році завершено освітлення всіх вулиць.
Гулі і Вахутинці засновані раніше за Владиславку (близько 1500 років). За переказами старожилів, назва сіл Вахутинці та Гулі, походять від імені жителя с. Вахутинці – Вахути, який звав хлопців на «гулі» – гуляння в сусіднє село. Звідси назва с. Гулі. Згідно документів Богуславського деканату 1746 року, у Вахутинцях 1725 році побудовано нову церкву біля старої в ім»я Введення Пресвятої Богородиці. У ті часи церкви ставили у великих селах.
28 серпня 1754 року (у День Успіння Пресвятої Богородиці, або Першої Пречистої) настоятель церкви отець Яков зробив у церковній книзі запис про одиноку садибу пасічника Гаврила-Козака. Там була невеличка гарна хата, ставок , город та пасіка, більше ста колодок. Розташована хата у степу за річкою Бутеня проти села Гулі за дві версти від маленького сільця Самарки, в якому було з десяток хатинок. За переказами, Гаврило заклав цю садибу ще змолоду. Він втік з Гулів від переслідування тодішньої влади, бо якось у Богуславі побився з двірськими козаками тодішнього Богуславського старости князя Єжі-Ігнація Любомирського. Церковний запис вважають документальним підтвердженням про перше поселення на місці теперішньої Владиславки. Уперше згадується пасіка Гаврила –Козака того ж року і в люстраціях Францішека Ржевуського – наступного старости Богуславського староства, якому належали ці землі. З урахованої в люстраціях садиби козака почалися непомірні панські побори, через які Гаврило розорився, тому «пасіка Гулівська за річкою», або «Козакова пасіка», перейшла у власність господаря староства.
Згодом, після обрання у 1764 році королем Речі Посполитової князя Станіслава Августа Понятовського, ряд староств, у тому числі Богуславське і багато земель у Канівському, стали власністю польського короля. Пасіка перетворилася на той час у невеличкий хутірець, в якому жили люди, що доглядали пасіку та тримали господарство. Так ця пасіка, чи хутірець, існували сорок років.
У 1863 році в Гулях проживало 663 , Вахутинцях – 361, Владиславці -434 жителі. Села Владиславка, Вахутинці та Гулі довгий час об»єднувалися однією Свято-Введенською парафією. При храмі діяла і школа, котра була єдиним навчальним закладом у селі. Згодом ця школа занепала і в 1861 – 1865 рр. її довелось відроджувати заново.
У 1898 році у Вахутинській школі навчалось 90 хлопчиків і 8 дівчаток. Ще у 1900 році з Владиславки до Вахутинської школи ходили 45 дітей. У 1908 році у Владиславці у приватному будинку відкрили церковно-парафіяльну школу, яка підпорядковувалась Вахутинській церкві. До школи грамоти, як вона називалась, ходили 43 хлопчики і 20 дівчаток. На початку ХХ ст.. у Владиславці спорудили новий храм і при ньому було відкрито окрему церковнопарафіяльну школу. В школі навчалося 50 хлопчиків та 14 дівчаток – більше, ніж у тогочасних Вахутинцях.
Сучасне село Гулі налічує 138 жителів та 159 дворів, площа населеного пунку – 178,8 га. На території села розташований фельдшерсько –акушерський пункт, господарські будівлі СТОВ «Зоря».
В селі Вахутинці проживає 38 осіб, 70 дворів, площа населеного пункту становить 115,9 га.
У 1939 році діяли Владиславська сільська рада, до складу якої входили село Владиславка (1484 чол.), залізничні будки «2 –й км» (7 чол.) і «102-й км» (6 чол.), і Гулівська сільська рада, до складу якої належали села Вахутинці (339 чол.), Гулі (896 чол.), залізничні будки «3-й км» (8чол.) і «106-й км» (5чол.).
Кількість населення по сільській раді становила у 1980 році-2607, 1990 році – 2518, 1995 -2223 чоловік. У 1996 році у Владиславці проживало 2059 осіб. У 2000 році кількість населення територіальної громади становила 2003 чоловіки. У 2005 році у Владиславці було 674 двори, проживало 1726 чол. На початок 2013 року у Владиславці проживає 1600 жителів та налічується 659 дворів.
Афганці села:
Владиславка
Коваль Юрій Володимирович
Поліщук Олександр Іванович
Шманенко Володимир Іванович
Сидоренко Анатолій Миколайович
Гулі
Осоволюк Володимир Іванович
Інтернаціоналісти:
Вахутинці
Осика Микола Сергійович
Владиславка
Корнієнко Віктор Васильович
Учасники бойових дій:
Сколота Іван Самсонович
Нестеров Роман Григорович
Учасники АТО:
1 Білогор Богдан Васильович
2 Воронцова Богдан Віталійович
3 Волошин Ігор Олександрович
4 Карпенко Віталій Володимирович
5 Коломієць Руслан Вікторович
6 Кириченко Володимир Іванович
7 Ланський Віталій Валентинович
8 Ленард Артур Єжийович
9 Ленард Олександр Єжийович
10 Ленард Сергій Єжийович
11 Гавей Іван Іванович
12 Самоходський Олександр Вікторович
13 Сліпаченко Михайло Васильович
14 Симоненко Михайло Олександрович
15 Салюк Володимир Петрович.

Матеріали підготовлені за сприяння сільського голови с.Владиславка Лясковської Т. М. та секретаря сільської ради Король І.В.

Безымянный

Росава

Село Росава

РОСАВА – стародавнє село, розташоване на північному заході від м. Миронівки. Село займає 2654 га землі, віддалене на 3 км від районного центру та на 5 км від залізничної станції Миронівка. Родючі землі, ліси, зелені луки сприяли ранньому заселенню цієї території. В урочищах Лучок та Замковище розкопано кам’яні знаряддя праці, тут було два могильники. В урочищі Замковище збереглися залишки городища часів Київської Русі. При впадінні річки Росавки у село Росаву знайдено поселення черняхівської культури. У ХІХ ст. досліджено декілька курганів, у тому числі найбільший з них – Панська могила доби бронзи, а також скіфського часу – давньоруські та кочівницькі. За описами відомого історика-краєзнавця Л. Похилевича, у 1864 році поблизу села була знайдена велика могила, яку називали Розкопаною, тому що верхівка її була розкопана, а під нею виявлено багато менших поховань. Деякі з них у 1860 р. були досліджені графом Костянтином Браницьким, онуком Ксаверія Браницького. У них знайдено людські та кінські кістки і залишки військових обладунків: вуздечка, стремена, кольчуги тощо. Ці знахідки були, на думку дослідників, татарського вироблення, що увійшли до колекції графа Браницького. Поблизу села знайдено також скарб римських срібних монет часів Антоніна Пія і скарб речей VI – VII ст. Плем’я росів, яке у давнину населяло цю територію, залишило своє ім’я в назвах місцевих річок і населених пунктів. Звідси походить і назва села (давні назви – Русава, Рослава).
Дослідник Л.Похилевич так описав село (1864 р.): “Расава – местечко при впадении речки Кагарлыка (давня назва села Росавки – М.К.) из Киевского уезда текущей в речку Расаву и ручья Раковки. Через каждые две недели в воскресенье бывает ярмарка… Из презентов князя Любомирского, старосты Богуславского, 1730 года марта 8, хранящихся в церкви, можно заключить, что в то время Расава называлась Ячниками”. Можна припустити, що ця давня назва походить від слова “яшники”. Так називали людей, що з давніх-давен культивували тут ячмінь.
Село Росава безпосередньо пов’язане з бурхливими подіями в історії України. Зокрема ХVІІ ст. ознаменувалося великими козацько-селянськими повстаннями проти польської шляхти. У Росаві знаходився великий, добре укріплений замок (це місце і тепер зветься Замковище), де у ті часи постійно перебувала велика польська військова залога. У 1635 р. в селі стояли табором козаки під проводом гетьмана реєстровців Василя Томиленка, якого повсталі козаки скинули на козацькій раді у Масловому Ставу і наставили нового гетьмана Саву Кононовича. Козаки вели суперечку з польським урядом та жовнірами, які стояли в Богуславі, домагаючись своїх козацьких прав, протестуючи проти утисків. Повсталі знищили польську залогу в Росавському замку, розігнали жовнірів. У квітні 1637 року комісар реєстрових козаків Адам Кисіль і польський гетьман Микола Потоцький у Росаві збирають козацьку старшинську раду, де проводять «чистку козацтва» на благонадійність щодо польського уряду. У 1638 році повстання було придушено, жорстку розправу вчинено над повсталими в Росаві і навколишніх селах.
У часи Хмельниччини район Богуслава, Росави, Маслового Ставу (з 60-х років ХІХ ст. село Маслівка) був для козаків місцем великих важливих подій – зборів. Отже, і Росаву, і Маслів Брід (Маслів Став) ще у давнину знали чи згадували німці, шведи, московіти, поляки. У травні 1649 р. Б.Хмельницький після огляду своїх військ під Києвом, при підготовці до Корсунської битви, прибув до Росави. Звідси він розсилає накази полякам готуватися до воєнних дій. У серпні 1651 року після поразки у Берестецькій битві при виході козацького війська під Білу Церкву, де стояли польські війська, відбулося Священне благословення воїнству. Молебень було відправлено у Росавській церкві. На богослужінні була присутня військова старшина на чолі з Хмельницьким. До слова, уже в ті часи при церкві була школа. Отже, освіта в Росаві зародилась дуже давно. У Росавському замку Богдан Хмельницький 2 червня 1654 р. писав лист царю московському Олексію Михайловичу.
У 1661 році в Росаві стояв обозом син Богдана Хмельницького Юрій Хмельницький – гетьман України у 1659 – 1663 рр., який розірвав союз з Росією і підписав угоду з Польщею. Тут він чекав поляків і татар, щоб разом вирушити до Дніпра проти російського царя і тих “малоросів” (українців), які тримали сторону Москви. Пізніше, внаслідок народного повстання, він відмовився від гетьманства і вступив у згоду з Османською імперією.
СЕЛО РОСАВА відоме своєю стародавньою церквою, зведеною в ім’я Святого Миколая. Вона була однією з нечисленних в Україні церков, що мали цінність архітектурної пам’ятки народного дерев’яного зодчества. Першу церкву в Росаві було збудовано в ХVI – XVII ст. на Покрову Святої Богородиці у 1619 році. У давній ячниківській церкві вінчались засновник Миронівки «козак Мирон Зелений та вдовиця убієнного козака Собка». Але ця церква, яку свого часу відвідував Богдан Хмельницький, в період Руїни (приблизно 1670 – 1680 рр.) згоріла.

Росава нова

Л.Похилевич писав (1864 р.), що у 1670 році до росавського приходу належало тридцять дворів у Росаві, двадцять – у Пустовітах, двадцять – у Миронівці. Священиком при церкві був отець Феодор, посвячений у Києві 1715 р.
Нову парафіяльну церкву було побудовано прихожанами в 1752 р. Власне, це була реконструкція старої споруди, на три чверті пошкодженої пожежею. Через сто років, у 1852 р. церкву звели на кам’яний фундамент і пофарбували, побудували нову дзвіницю. У церкві зберігалася надзвичайно красива срібна чаша, вартістю 200 рублів, пожертвувана колишнім протоієреєм цієї церкви Степаном Ковальським, який був священиком у 30-ті роки ХІХ ст. Він здобув освіту у Київській академії. Його поховано при церкві разом з дружиною. Зберігалась тут також церковна реліквія – стародавня плащаниця. Срібна чаша і плащаниця у даний час відсутні, із церкви вони зникли невідомо коли. У 1860-х роках церква мала сорок десятин землі. Миколаївська церква була одним із двох храмів у районі, які не припиняли своєї діяльності і за радянської влади.
11 липня 1995 року Росавська церква згоріла.
Нині поруч з місцем, де вона стояла (біля фундаменту згорілої церкви) новопризначений священик Сапіга Іван Миколайович у вільний від роботи час та у вихідні дні організовував прихожан с. Росави на будівництво нового храму. Основні види будівельних робіт (кладка цегли, зварювальні та бляшані роботи) Іван Миколайович виконував особисто зі своїм батьком Сапігою Миколою Мифодієвичем.
У ХVІІІ ст. Росава належала до Богуславського староства. У 1799 році пан Понятовський продав село графу Браницькому.
До революції 1917 р. більшість селян були малоземельними і перебували в залежності від пана Гутовського. Хліба вистачало лише до Різдва, а там – позички у пана і куркулів, за які доводилося відпрацьовувати всією сім’єю. До 1917 року в селі не було жодної людини з вищою освітою. Освіту мав лише піп, який закінчив духовну семінарію.
У 1790 р. в селі нараховувалося 120 дворів, де мешкало 1365 жителів. У 1860-х роках у Росаві проживало понад 1900 осіб, серед них було 10 римських католиків та євреїв, 460 осіб.
На початку ХХ ст. в селі було 2238 жителів. Тут діяла церковнопарафіяльна школа, трактова корчма, три вітряні млини та водяний млин, який німці підірвали під час війни.
У червні 1845 р. в Росаві побував Т.Г.Шевченко, зупинявся у трактовій корчмі. Спогадом про цю подію залишився зроблений його рукою малюнок «Вид на Росаву», доля якого невідома. Ймовірно, Шевченко бачив і старовинну Миколаївську церкву, побудовану у 1752 р. Про своє перебування у Росаві поет згадує у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».
Навесні 1905 р. під впливом революційних виступів у селі виникла підпільна група з 13 осіб, яка була пов’язана з робітниками Миронівського цукрового заводу. У травні 1905 р. робітники й селяни Росави провели мітинг на знак солідарності з робітничим класом Росії, відбулися сутички зі стражниками, а також з прибулими карателями.
ДО 1910 РОКУ в селі була одна церковно-приходська школа. В ній працювало три вчителі з середньою освітою. Завідувачем школи був Яценко Михайло Семенович. У 1914 році почала діяти Земська двокласна школа, в якій працювало шість учителів та священик Єрофеєв. Усього навчалося 50-70 учнів. Переважна більшість їх була із сімей заможних селян, лише одиниці – з бідноти.
Під час війни млин уцілів завдяки тому, що його відкупили у німців за могоричі. Тут не тільки виготовляли борошно, а й гречані крупи, мололи дерть.
Пізніше звели прибудову, де переробляли соняшникове насіння на олію, а також побудували склад та лабораторію. У 1980 році у млині сталася пожежа, внаслідок якої згоріло обладнання для виготовлення борошна. З того часу тут виготовляються лише крупи та соняшникова олія. З 2000 року млин не функціонує.
Із настанням 1933 р. люди почали вмирати масово – цілими сім’ями. У селі було навіть кілька випадків людоїдства. Захоронення померлих від голоду проводилося на двох сільських кладовищах. На одному із них у 2002 році за кошти громади встановлено пам’ятний хрест на пошанування жертв голодомору 1932-1933 років.
Важко було навчати учнів у повоєнні роки. Дітей було багато, працювали в дві зміни, освітлюючи класні кімнати гасовими лампами. Школа була семирічною (директор Серга Ю.І., заступник Соболєв Д.Г.) та мала філію – початкову школу (завідувач Волохович М.Г.), де навчалося близько 200 учнів, а вся школа мала майже 600 учнів. Багато сил та енергії доводилось віддавати вчителям. Вони часто їздили в ліс на заготівлю дров, щоб було чим протопити шкільні груби.
У 1979 році Росавська школа відсвяткувала своє новосілля, а в 1989 році була реорганізована в середню (директор Баштовий П.В.).
За ці роки багато випускників школи стали відомими не лише в селі та районі.

Росава нова1Це Кочерга Іван Антонович (генерал-лейтенант технічних військ),

Росава нова12

Дубар Михайло Мусійович (доктор медичних наук, професор Дніпропетровського університету),

росава росава3

Никоненко Петро Макарович (проректор Ніжинського державного університету, кандидат філологічних наук, заслужений працівник науки України),
Блощаненко Станіслав Васильович (голова Київського обласного спорткомітету «Колос», заслужений працівник культури і спорту України 1976року ),
Дубар Галина Олексіївна (викладач Горлівського педагогічного інституту іноземних мов),
Козубенко Микола Гордійович (доктор філософських наук, професор Дніпропетровського аграрного університету), Кондратович Микита Ульянович (Герой Радянського Союзу),
Кочерга Микола Хомович (помічник-консультант народного депутата України Мороза О.О.),

росава23

Кочерга Петро Олексійович (капітан першого рангу, учасник боїв на Кіпрі),

росава87

Кочерга Яків Хомович (зам начальника шахтоуправління Воркутавугілля),
Крик О.М. (диктор республіканського радіо), Лотоцька Алла Миколаївна (секретар консульства України в Польщі), Мироненко Анатолій Антонович (письменник), Мироненко Дмитро Якович (начальник Дніпропетровського облтопливо), Мостіпан Уляна Миколаївна (народний депутат України), Натикач П.І. (викладач Житомирського педагогічного інституту), Осадчий Юрій Захарович (голова Миронівської райдержадміністрації), Сабадин Микола Гнатович (кандидат економічних наук, доцент Дніпропетровського університету),

росава878

Кравченко Ольга Боніфатівна (1915 року народження, вчителька).
Колектив школи молодий, творчий. Відрадно відзначити, що тут працюють люди з педагогічних династій. Зокрема, продовжують справу своїх батьків учителі Дідик Л.А., Стародубець Г.І., Кочерга С.О., Шупик Т.І., Іщенко С.В., Євтушенко Л.М., Балабан О.М., Володько А.В.. На сьогодні в школі трудяться такі вчителі: Андрущенко Н.О. – соціальний педагог; Вірич Н.В. – вчитель англійської мови; Голосна Т.І. – вчитель математики; Гушель Л.М. – вчитель зарубіжної літератури; Діхтяренко А.М. – вчитель географії, економіки; Дикий С.М. – вчитель фізики, математики; Дрингаль А.П. – вчитель іноземної мови; Євтушенко Г.М. – вчитель початкових класів; Коваленко В.В. – вчитель фізкультури; Косько Л.В. – заступник директора школи; Кочерга С.О. – вчитель української мови та літератури; Липа Л.І. – вчитель початкових класів; Наріжна В.І. – вчитель хімії та біології; Пастернак Т.В. – вчитель малювання; Петриченко Г.В. – вчитель початкових класів; Савченко К.В. – заступник директора школи; Стародубець Г.І. – вчитель української мови та літератури; Ходатенко Н.М. – директор школи; Шевченко М.І. – вчитель математики; Шевчук Г.С. – вчитель історії; Шупик Т.І. – вчитель початкових класів.
Тепер колектив школи працює над зміцненням матеріальної бази та вдосконаленням процесу навчання і виховання підростаючого покоління. На базі школи створюється музей «Історія рідного села».
211 МЕШКАНЦІВ РОСАВИ ЗАГИНУЛИ смертю хоробрих на фронтах Другої світової війни. А ті, хто повернувся з війни, пишаються подвигами своїх односельців.
Визволили наше село 30 січня 1944 року війська 54-го укріпленого району. За мужність і героїзм у боях з німецькими загарбниками 178 фронтовиків-росавчан нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед них: Блощаненко Олекса Африканович,

Дубар Петро Мусійович, Журавський Григорій Лигорович, Кондратович Микола Ульянович, Козубенко Михайло Гордійович, Козубенко Микола Гордійович, Кочерга Михайло Самонович, Клименко Михайло Веремійови, Кулик Олександр Іванович, Ляшенко Ананій Савович, Ляшенко Олександр, Мішін Степан, Мороз Михайло Федорович, Олійник Олександр Прокопович, Олійник Михайло Ополосьович, Погасій Іван Максимович, Рябець Володимир Гнатович, Скрипка Василь Якович, Чередниченко Петро Іванович, Чередниченко Іван Іванович, Шупик Андрій Федорович, Шупик Андрій Андрійович, Шупик Тимофій Юрійович.
Уродженець села Росави льотчик бомбардувальної авіації капітан Микита Ульянович Кондратович (1917-1986 рр.) удостоєний звання Героя Радянського Союзу (15.05.1946 р.). Закінчивши Росавську семирічну школу і фабрично-заводське училище у м. Києві, він працював слюсарем-складальником на заводі «Арсенал», навчаючись без відриву від виробництва у Київському аероклубі.
Призваний в армію, М.У. Кондратович вступає до Одеської льотної школи. Війна застала молодого льотчика у військовій частині під Ленінградом. Уже 24 червня 1941 року його ланка бомбардує німецькі військові об’єкти і скупчення ворожих військ. За роки війни М.У. Кондратович здійснив 313 бойових вильотів, з них 282 – вночі. За бойові дії він нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни, орденом Олександра Невського. У рідному селі на будинку, де він виріс, встановлено меморіальну дошку, його ім’ям названо вулиці у Росаві та Миронівці. У Києві на заводі «Арсенал», де він працював з 17 років, також встановлено меморіальну дошку.
У Росаві споруджено пам’ятник загиблим воїнам, поруч з яким встановлено меморіальну дошку на честь героя-земляка М. У. Кондратовича.
У м. Миронівка на Алеї пам’яті Героїв Радянського Союзу Миронівщини встановлено бюст Микити Ульяновича Кондратовича.
У 1944 РОЦІ в Росаві було відновлено роботу колгоспів: «Червоний травень», який очолив Шупик Архип Денисович, а з 1947 року – Павлюк Паладій Дмитрович; «Зірка», де головою колгоспу був обраний Ковтун Микола Миколайович; імені Ворошилова, головою якого було обрано фронтовика, що повернувся із фронту – Чередниченко Петро Іванович. Відновив також свою роботу радгосп Миронівського цукрового заводу.
З великим ентузіазмом та наполегливістю росавчани почали відновлювати колгоспне та радгоспне виробництво. У колгоспах були побудовані тваринницькі приміщення. Дві тракторні бригади, які спочатку мали по одному трактору «У-2», у 1947 році поповнилися ще по одному трактору «ХТЗ». Вони «базувалися» просто серед поля. У селі не було ні електропостачання, ні радіо.Поля обробляли головним чином кіньми, волами та коровами. Незважаючи на це, в колгоспах у 1945 році отримали непоганий урожай зернових культур і цукрового буряка.
У 1950 році три росавські колгоспи об’єдналися в один колгосп імені Ворошилова. У 1958 році його перейменували на колгосп імені
40-річчя Жовтня (голова колгоспу Чередниченко Петро Іванович). У 1950-1960 роках тут були побудовані тваринницькі приміщення: корівники, свинарники, відгодівельний пункт, телятник, автогараж, тракторні бригади, будівельна бригада, омшаник, овочесховище тощо. За досягнуті успіхи колгосп став учасником Виставки передового досвіду УРСР і нагороджений дипломом цієї Виставки.
У селі працював клуб з кіноустановкою, бібліотека. Тільки в 1961 році в Росаві було збудовано 80 нових будинків, дитячі ясла.
На початку 1970 років населення Росави становило близько 3-х тисяч осіб. Колгосп імені 40-річчя Жовтня спеціалізувався на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, а також мав розвинуте м’ясо-молочне тваринництво, молочну ферму, 500 голів молочного стада і до 1800 голів ВРХ та свинотоварну ферму на 4500 голів свиней. На кожній фермі працювали кормоцехи. В колгоспі було 2 тракторні бригади, до 50 одиниць тракторів різних марок, 6 зернозбиральних комбайнів, 6 бурякових та 4 силосні комбайни, автопарк, 24 автомашини.
У колгоспі працювала будівельна бригада, в розпорядженні якої була потужна пилорама та столярний цех. Господарство мало велику пасіку (до 100 бджолосімей) та доглянутий фруктовий сад. Кожна тракторна бригада мала складські приміщення і майстерні по ремонту сільськогосподарської техніки, які були обладнані токарними, свердлильними, фрезерними і зварювальними верстатами. Колгоспу імені 40-річчя Жовтня належало 2656 га угідь, у тому числі 2409 га ріллі.
При Росавському відділенні бурякорадгоспу діяв відгодівельний пункт для великої рогатої худоби (до 600 голів), свиней, курей, яких відгодовували відходами цукровиробництва. Посаду директора радгоспу, який складався з трьох відділень, на початку 70-х років обіймав В.В. Розинберг. Він був членом бюро Миронівського райкому партії, у 1973 році він нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
У 1974 РОЦІ Росавський колгосп імені 40-річчя Жовтня об’єднався з колгоспом імені Жданова м.Миронівка. До об’єднання господарств головою колгоспу імені Жданова був Олександр Григорович Бузницький – Герой соціалістичної праці, депутат Верховної Ради СРСР. Після його смерті, в 1974 році, його іменем назвали новостворене господарство. Головою об’єднаного колгоспу імені Бузницького обрали Героя соціалістичної праці Батуру Василя Івановича.
Нині на території Росави розташовані 3-тя та 4-та бригади ТОВ імені Бузницького, свиноферма, господарський двір із складськими приміщеннями. Тут діють ПП «Росава Агро» (керівник Клименко Олександр Іванович), біопідприємство ( керівник Олефіренко Любов Олександрівна), СГ ТОВ «Агро» (керівник Тереня Юрій Анатолійович), ТОВ «Агромир плюс» (керівник Тереня Олександр Анатолійович). ТОВ СГ Ім. Бузницького( керівник Д еньга Сергій Андрійович).
Росава – мальовниче село, яке потопає в зелені садів (площа 6008 га). Населення на початку 2008 року становило 2669 осіб, нарховувалося 1039 дворів. У селі 26 вулиць. Уздовж траси виросла нова вулиця, яку так і назвали Новою. Ведеться забудова вулиць: Миру, Новосілка, Зарічна. На території села вісім магазинів,кафе та ресторан, Миронівський міжшкільний навчально-виробничий комбінат, дві автозаправочні станції,газова заправка, аптека, дільнична амбулаторія, до якої, крім Росави, належать Пустовіти. У двохповерховому будинку знаходиться сільська рада та відділення зв’язку,відділення ощадного банку.
У селі проживає багато молоді. Дітей до 17 років – близько 500, серед них учні Росавської загальноосвітньої школи – 168; працездатного населення – 1250 осіб, пенсіонерів – понад 850.
На території сільської ради проживають 76 жителів які приймали участь у ліквідації аварії на чорнобильській електростанції.
Тут проживають ветерани війни а Афганістані та Югославії, а саме: Гуленко Ю.В., Мироненко П.І., Шкляр О.І., Богачов В.В., Подусенко В.А., Шупик В.А.,Баранніков А.К., Рябець.
Воїни АТО: Дяченко І.І.,Капшук О.С.,Передерій А.М..Іванченко,
Спортивне життя села:
У Росаві народились і проживали Савченко Валентина Олексіївна – майстер спорту міжнародного класу, чемпіонка України і СРСР – гандболу.
Кочерга Микола Хомович – майстер спорту СРСР, чемпіон України з гирьового спорту (1975р.).
Бондар Микола Іванович –І-ІІ спортивний розряд, призер першості України легка атлетика.
Кисіль Людмила Федорівна – чемпіонка Київської області, легка атлетика.
Клименко Наталія Михайлівна – призерка Київської області, легка атлетика.
Голубенко Олександр Васильович – призер першості СРСР з велоспорту, кандидат у майстри спорту.
Нагороджені орденами і медалями за сумлінну працю в різні роки:
1. Якименко Ольга Олександрівна – агроном колгоспу 40-річчя Жовтня –
орденом Леніна і знаком Пошани,
2. Прокопенко Василь Прохорович – бригадир колгоспу – орденом Леніна,
3. Салпук Х.Н. – свинарка – орденом Леніна,
4. Городинська Л.К. – доярка – орденом Знак Пошани,
5. Кобець Ульяна Паківна – ланкова – орденом Знак Пошани,
6. Сабадин Василь Полікарпович – комбайнер – орденом Знак Пошани,
7. Дрига Василь Григорович – бригадир дільничної бригади – орденом Знак Пошани,
8. Мороз Я.І. – телятниця – орденом Знак Пошани.
Також орденом «Знак Пошани» було нагороджено: директора Росавської семирічної” школи Сергу Ю.І.,прибиральницю Росавської семирічної школи Мартиненко Г.О., вчителя Петрук О.Г., голову колгоспу 40-річчя Жовтня Савченко М.П., колгоспницю Фролову М.М., ланкову Голубенко Р.І., водія колгоспу Сабадина І.П., заступника голови колгоспу 40-річчя Жовтня Кочергу П.І., трактористів колгоспу Блощаненка О.О., Дяченко В.А., комбайнера Шупик Г.А., бригадира Рябець Н.О. Завуча Соболь Демида Грогоровича – орденом Червоного прапора і Знаком Пошани.

Матеріали підготовлені за сприяння сільського голови с.Росава Бондар Т.С. та секретаря сільської ради Рябець В.М.